Українська Равенна
Серед темних лісів і зелених лук, помережана широкими смугами мачарів і повільних замулених річок, дрімає нинішня Чернігівщина, здалека прислухаючись до гомону нового життя. І серед неї її старий історичний осередок, наша українська Равенна - Чернігів, задумано мріє про колишнє життя серед своїх старинних церков, музеїв і архівів...
Михайло Грушевський
В нас вже склалась традиція відвідувати різні куточки нашої країни аби краще вивчити її історію, культурні традиції та насолодитись всіма барвами її мальовничої природи. Цього разу для нової пізнавальної мандрівки просторами України ми обрали Чернігівщину та Сіверщину. Саме з цим мальовничим краєм тісно пов’язана славетна історія нашої Батьківщини. Щедра і багата талантами ця благословенна земля. Чарує неповторними пейзажами, зеленю прадавніх лісів і тихою гладдю річок, де, як у дзеркалі, відбивається неба блакить.
По дорозі з Києва до Чернігова ми звертаємо в містечко Козелець, окрасою якого є дивовижний собор Різдва Богородиці (1752-1763 рр.), з яким пов’язана історія життя останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Собор вирізняється витонченим ліпним декором і довершеністю форм, та особливе враження величі та неповторної краси має внутрішнє оздоблення Собору, зокрема його пятиярусний різьблений з липи іконостас.
Перше, що відкривається погляду подорожнього, що під'їжджає до Чернігова по Київському шосе, - це мальовничі Болдині гори, увінчані золотоглавими храмами. Підносячись над заплавою Десни на висоту до 35 метрів і охоплюючи її широкою дугою, Болдині гори є природною домінантою чернігівського ландшафту. Місто Чернігів - одне з найдавніших міст України, історія якого налічує більше ніж 1300 років. Вже на початку Х століття за своїми розмірами, статусом, політичним і економічним значенням у давньоруській державі воно поступалось лише Києву.
За князювання Мстислава Володимировича у місті розпочалося будівництво Дитинця (нині Вал). А у 1069 році в Чернігів приїжджає засновник Києво-Печерської лаври чернець Антоній і створює на південній околиці міста підземний монастир - Антонієві печери, єдиною наземною спорудою якого є Іллінська церква. Печери мають дивовижну енергетику. Сюди приїжджають люди не тільки у екскурсійних цілях, а й з метою зцілитися від різних недуг. Місто вразило нас кількістю храмів та їх величчю і залишило незабутні спогади про шедеври давньоруської архітектури ХІІ століття, які збереглися до наших днів: Спасо-Преображенський і Борисоглібський собори, П´ятницьку та Іллінську церкви, споруди часів гетьманщини: Троїцько-Іллінський монастир, Катерининська церква, Чернігівський Колегіум та Будинок полкової канцелярії (Будинок Лизогуба), зачарувало мальовничими краєвидами.
Наш шлях пролягає через містечко Сосницю – батьківщину геніального режисера, засновника української національної школи кінематографії, письменника, художника Олександра Довженка. Через продвір’я в’ється стежина до музейної садиби... Тихо і спокійно... Насолоджуємося запахом трав... Ось і сад, де ростуть яблуні та вишні, грушки-спасівки, де були грядки з огірками та морквою, які так любив їсти малий Сашко. Довженкова хата зустрічає нас ошатністю вишитих рушників, теплом спогадів від родинних речей та світлин. Привертає увагу колиска, над якою мати співала пісень чотирнадцятьом дітям, дванадцятеро з яких померло… У світ великого митця вводить відвідувачів музейна експозиція, де кожен період життя великого письменника показаний на тлі епохи. Розповідь про складне життя і творчість Олександра Довженка закінчується переглядом одного з його фільмів.
Вирушаємо в перлину давньоруської історії, де за переказами створено славнозвісне "Слово ополку Ігоревім", - Новгород-Сіверський. Чудовими краєвидами, подихом сивої давнини зустріло нас 1000-літнє місто, яке пам’ятає княжу добу, нещадні набіги половецьких ханів, заграви ординських багать та інші періоди забуття і слави. Звідси, з берегів Десни, пішов походом на половців князь Ігор. На місці Ігоревого дитинця височить пам’ятник Бояну-співаку. А на крутому березі зачарованої Десни на невеликому постаменті стоїть Ярославна – дружина Новгород-Сіверського князя і здіймає руки в бік, куди рушили полки.
Наприкінці XI століття за три кілометри від тодішнього Новгорода-Сіверського засновано Спасо-Преображенський монастир, що став одним з найбільших на Сіверщині і тепер належить до найдавніших. У північній частині монастиря зберігся склеп із похованням Олексія Розумовського – сина Кирила Розумовського. Живопис іконостасу церкви має особливу витонченість композиції рішень і мальовничих поєднань. Вона відрізняється гармонією ніжних сріблястих, бузкових, блідо-зелених, сіро-синіх і сіро-фіолетових відтінків. З XVIII століття до наших днів у Новгороді-Сіверському збереглись Успенський собор, дерев’яна Миколаївська церква та побудована в 1786-1787 рр. на честь проїзду через місто імператриці Катерини II Тріумфальна арка. Є в місті і будівлі у стилі українського бароко початку XX століття, які підкреслюють неповторну красу міста. Та найбільше враження на всіх справили безмежні простори долини річки Десни. На десятки кілометрів простягнулись її зелені заплави, а поміж цих буйних трав, подекуди дерев і кущів, пливуть голубими меандрами води Десни….
На світанку ми попрощались з Новгородом - Сіверським. Сьогодні нас чекають гетьманські столиці та сторінки героїзму, слави та трагічної історії українського народу.
Глухів – остання столиця Гетьманщини. У центрі його збереглася Радна площа, де відбувались козацькі ради. Центральною спорудою площі була Миколаївська церква, в якій присягали на гетьманство Данило Апостол у 1727 р. та Кирило Розумовський у 1750 р. У місті частково збереглась фортеця з мурованою Київською брамою. Місце гетьманської резиденції відзначає велична церква Трьох Анастасій. Хоча перша літописна згадка про Глухів датується 1152 роком та згодом він зник з арени історії майже на 300 років. Відродження міста розпочалось в середині ХVІІ століття, а період його найбільшого розквіту - з 28 листопада 1708р., коли Петро І розпорядився вважати Глухів резиденцією гетьманів і фактичною столицею України. За свідченнями очевидців Глухів на початку ХVІІІ століття був «…лучше Киева строением и житием…».
Батурин – столиця гетьманів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи – місто з найтрагічнішою, мабуть, долею. На козацькій раді у Глухові у 1669 році Д.Многогрішного обирають гетьманом, а Батурин – новою гетьманською столицею. Та саме за часів гетьманування І.Мазепи Батурин досягнув свого найбільшого розвитку. Окрім Литовського замку – цитаделі Батурина – тут були муровані адміністративні та житлові будинки, великий гетьманський палац та п’ять великих храмів, чотири з яких були побудовані гетьманським коштом. Жодна з цих будівель не збереглась до нашого часу. Після трагічних подій 1708 року, коли за наказом Петра І московські війська на чолі з Меньшиковим вирізали від 6 до 7,5 тисяч мирних жителів та 5-6,5 тисяч козаків (Павленко С. Не батуринська комедія, а трагедія!// Голос України.- 2007.- 14 квітня.-с.12-13) місто за одну ніч перетворилося на криваве згарище. Уцілів лише один будинок, який стояв за межами фортеці, - резиденція генерального судді Василя Кочубея.
Сьогодні в рамках комплексної програми по відродженню гетьманської столиці в Батурині проведено реставрацію палацу Розумовського та відкрито там музей, а також відновлено Воскресенську церкву – усипальницю останнього українського гетьмана. Та стерте колись з лиця землі європейське місто так і не відродилось у своїй колишній славі. Така була плата українського народу за його волелюбність та прагнення самостійності. Згадуються слова одного з героїв роману «Орда» Р. Іваничука: «Я пiду шукати духовного шляху для нашого воскресiння. Бо ще не раз виб'ють вороги з наших рук меча. Тож мусим кувати iншу зброю, яку нiхто здолати не може, - мисль i дух...» . Це - нiби про нас сьогоднiшнiх.
Остання на сьогодні зупинка – меморіал героям Крут. Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Ще в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва було вирішено урочисто перепоховати тіла полеглих 28 вояків-студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Після цього про подвиг молоді під Крутами було забуто більш ніж на 70 років. В Україні вшанування героїзму української молоді під Крутами розпочалися лише напередодні проголошення її незалежності. 29 січня 1991 року з ініціативи Народного руху України, Студентської спілки, інших національно-демократичних організацій в Крутах було встановлено березовий хрест та відбувся перший невеличкий громадський мітинг. На державному рівні вшановувати пам'ять героїв Крут почали в Україні лише у 2004 році. У 2006 році Меморіал пам'яті героїв Крут на залізничній станції Крути нарешті відкрили за участю Президента В. Ющенка. Тут споруджено монумент битви під Крутами - копія однієї з колон портику Червоного корпусу Київського університету. У 2008 році меморіал доповнили сімома вагонами, в яких зараз розміщуються музейні експонати, і відкритою залізничною платформою військового ешелону. В музеї нам розповіли, що на Аскольдовій могилі на початку 2012 року на місці дерев’яного хреста не урядовцями, не президентами, не депутати, а звичайними громадянами встановлено кам’яний пам’ятник - «козацький хрест», у центрі якого висічений тризуб, під яким цитата із святого Євангелія – «Найбільша любов – життя покласти за друзів».
В останній день нашої мандрівки по Чернігівщині ми відвідали перлину садибної архітектури – палацово-парковий ансамбль «Качанівка» та маєток графів Галаганів у Сокиринцях. Сокиринський палацово-парковий комплекс створений на початку ХІХ століття нащадком відомого козацького роду Павлом Григоровичем Галаганом. Його син Григорій Павлович був високоосвіченою людиною, діячем української культури, меценатом. Він зібрав значну колекцію художніх творів, яка сьогодні знаходиться в Чернігівському художньому музеї, заснував на свій кошт у Києві приватний навчальний заклад. На той час Сокиринці були одним із культурних осередків України. Тут гостювали Т.Шевченко, П.Куліш, П.Чубинський. Саме завдяки Галагану світ познайомився з найталановитішим кобзарем ХІХ століття Остапом Вересаєм, якого Григорій Галаган викупив з кріпацтва. Сьогодні Сокиринці – столиця кобзарського мистецтва. Тут щороку відбувається Всеукраїнське "Вересаєве свято".
... Втомлені, сповнені незабутніх вражень ми повертаємось додому. Багато-хто відкрив для себе нові сторінки історії нашого краю, дехто переглянув своє ставлення до здавалось би давно відомих фактів, але ніхто не залишився байдужим…
В планах на майбутнє: перша гетьманська столиця – Чигирин та Національний заповідник і Музей історії запорозького козацтва на острові Хортиця.
Зоряна Тартачинська
тижневик Аудиторія ч.24 (2784), ч.25 (2785)